Буває стан (умовно1) , при якому хочеться усамітнитися, бо щось таке відбувається з нами, що складно зрозуміти одразу, зріє щось, що потребує сил. І часу.
Це схоже на процес готування страви, де на ходу визначаємось, яку хочемо, з якими складниками і як проготовлену (варену, смажену, запечену, дайте свій варіант) ). І бажано, щоб ніхто не відволікав.
І тоді, спробувавши приготовану страву, готові показати близьким (стан 2), дати спробувати. Поділитися. Спокійно почути відгук й ймовірно щось додати для кращого смаку чи оформлення…
Так виходить неочікувано крутий експромт готового результату.
В їжі та життєвих справах)
Зрозуміло і той, і цей стани нормальні і потрібні! Так зберігається баланс між соціальною активністю і пасивністю. Зосередженням на собі і прояву себе.
Єдине важливо, – давати собі право побути і в стані 1 і в стані 2, не застрягаючи надовго в якомусь одному!!!
Бо у випадку 1, є ризик, що страва вийде не до смаку, а у другому – будемо безуспішно намагатись нагодувати близьких вмістом порожньої каструлі.
Якщо ж на даний момент пусто – робимо крок в наші хотілки, тобто бажання душі й потреби тіла.
Якщо ж є готовий смачний результат, – сміливий крок до людей.
У вас зараз як?
1 чи 2? Напишіть)